Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де¬мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то¬му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без¬посередньо до представників простого народу.
Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за¬родком майбутньої української держави, продовженням тради¬ції українського народу, яка перервалася після сходження з по¬літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу¬мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те¬риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За¬порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі¬чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се¬редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за¬безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско¬тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.
Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід¬ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли¬вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан¬дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів¬ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо¬дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла¬лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота¬ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни¬ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу¬мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.
Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис¬тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро¬лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най¬важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля¬ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.
Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль¬них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.
Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро¬стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.
Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма¬теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.
Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви¬знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви¬гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме¬жами України.
У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.
У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос¬политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен¬денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.
Б 9, 2. Проблеми відбудови народного господарства. Деформація соціальної спрямованості акцій тоталітарної держави. Голод 1946-1947 рр.
Україна, Польща й Китай зазнали найбільших збитків у період війни. Зокрема, втрати України становили 42 % загальних збитків СРСР. Тактика «випаленої землі», застосована при відступі у 1941 р. Червоною армією та у 1944 р. відступаючими німецькими та союзними їм військами, нацистський окупаційний режим при¬звели до небаченої руйнації усього економічного життя України.
Власне, відбудова розпочалася не по війні, а у міру визво¬лення українських земель. У той час, як європейські уряди, отримавши допомогу за планом Маршалла, зуміли забезпечи¬ти відносно нормальний за тих умов рівень життя населення, приступивши після цього до відбудовчих робіт, в Україні насе¬лення, позбавлене елементарних умов для виживання, змушу¬вали й далі «будувати комунізм». Головна увага, як і раніше, приділялася важкій промисловості й військовим галузям; кіль¬кісні показники звично переважали над якісними.
Справа відбудови ускладнювалася тим, що:
— в Україні відновилися репресії, а у західних областях тривала війна режиму проти партизанів УПА;
— вивезені на Схід у роки війни підприємства було виріше¬но не реевакуйовувати;
— карткова система, яка існувала до 1947р., забезпечувала лише напівголодне животіння населення, а 160 млн дол., що їх до квітня 1948р. направила в Україну Адміністрація допомоги та відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), було недостатньо й до того ж використовувалися вони владою на власний розсуд.
За цих умов українське населення, насамперед жінки та підлітки, виявляло небачені мужність і терпіння. До праці лю¬дей надихала віра у те, що після війни відбудуться докорінні зміни суспільно-політичного ладу в Україні. Зокрема, поширю¬валися чутки про скасування колгоспів.
До відбудовчої праці долучилися й близько 2,2 млн демобі¬лізованих воїнів. Повернулися в Україну також 800 тис. так званих «остаобайтеріе», насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини, та полонених. Після «фільтрації» органами держбезпеки чиЕгїало з них були звинувачені у «співробітництві з ворогом» й відправлені до концтаборів на півночі Росії.
Долаючи труднощі, український народ вже до травня 1945р. відновив до 30% довоєнних промислових потужнос¬тей. У роки четвертої п'ятирічки (1946-1950 рр.) було віднов¬лено роботу металургійних заводів Придніпров'я й Донбасу, відбудовано Дніпровську гідроелектростанцію (1947 р.), вугіль¬ні шахти Донбасу (до 1950р.), залізорудні шахти Кривбасу. Було також відбудовано металургійні гіганти «Запоріжсталь» І «Азовсталь», Луганський паровозобудівний завод, Харківський тракторний. У 1945 р. було введено в дію Одеський автоскла¬дальний завод, зводилися нові об'єкти.
Значно менших успіхів було досягнуто у сільському госпо¬дарстві. Відсутність техніки, мінеральних добрив, достатньої кількості робочої сили та виснаженість непомірною працею за роки війни людей не дозволяли нарощувати випуск сільсько¬господарської продукції. Колгоспна система виявила свою цілковиту неспроможність до ефективного господарювання. До цього долучилися й природні чинники. Посуха 1946 р. призве¬ла до того, що хліба в Україні зібрали у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Загинуло багато худоби, зросли ціни на продовольст¬во. Того року на одного українського селянина на рік виділя¬лося лише по 34 кг хліба. І це притому, що для підтримки промосковських режимів у Східній Європі було відправлено 1,7млн пудів хліба (!). В Україні втретє після 1921 та 1932-1933рр. за більшовицького правління запанував голод, який особливо лютував у 1947р. Населення рятувалося тим, що виїздило у західні області, де не було колгоспів і, відповідно, й голоду, щоб виміняти харчі. За явно заниженими офіційними даними, за час приховуваного владою від світу голоду померли понад 101,6 тис. чоловік. Після переможної війни було за¬фіксовано випадки канібалізму.
Відбудовчий період — яскрава і водночас трагічна сторінка української минувшини.