Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці.

Проблема походження слов”ян є предметом жвавих дискусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпо¬ширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають що¬найменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що ста¬новили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-ІллІрійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.
Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населен¬ня — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'я¬вилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.
Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха¬рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За зміс¬том термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.
З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднан¬ня і дало назву цілому народові.
Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей¬ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль¬менські словени.
У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.
53. "Українізація": причини і наслідки.
Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах  українського народу черговою  окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре¬золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук¬раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".
Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба¬жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово¬лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.
Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль¬тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.
Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви¬словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада¬ла без державної підтримки.
Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-
українців не перевищувала у ньому 35%. Особ¬ливо незначною вона виявилася у керівних структу¬рах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук¬раїнців.
У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ¬них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес¬публіках, патрія повинна була розмовляти з насе¬ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма¬ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.
З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб¬лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ¬ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук¬раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.
Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни¬жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю¬вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук¬раїнське радіомовлення.
З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид¬ко поповнюватися за рахунок місцевих національ¬ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува¬лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1%  росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по¬ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо¬го у Москву — поляк С. Косіор.