Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі.

У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.
За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'яз¬кове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для май¬бутньої ДІЯЛЬНОСТІ.
Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літе¬ратури, передусім Псалтиря.
Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав лі¬тературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і се¬ред простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «бе¬рестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.
Популярністю користувалися різного роду переклади з ла¬тині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літе¬ратурні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх во¬рогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.
У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.
Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.
Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).
Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньо¬руські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монас¬тирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.
Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як ве¬ликомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київ¬ських майстрів.
43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.
Українці, як і інші слов'янські народи, під впливом рево¬люційних подій в Західній Європі в процесі свого національ¬ного відродження подолали три головні етапи. На початково¬му етапі невелика група людей, яких називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного «відрод¬ження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літе¬ратурі й освіті. Третій, або політичний, етап характеризується зростанням національних організацій і висуненням національ¬не орієнтованих вимог, в яких виявляється прагнення до са¬мостійності, чи то повної, чи то автономної.
Після розгрому першої підпільної організації з українським спрямуванням — Кирило -Мефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національ¬но-демократичних організацій. Звільнені із заслання М. Косто¬маров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Петербурга, де згуртували навкого себе своїх од¬нодумців письменників, публіцистів і утворили так звану «Гро¬маду».
У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збережен¬ня самостійності української національності і літератури, за¬хищаючи українські позиції від наступу, що йшов з російської та польської сторін.
З допомогою багатих українців Тарнавського і Ґалаґана в Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Ро¬сії український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, роз¬киданій по всій Імперії. У світ вийшли твори Ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.
Після скасування кріпацтва і деяких змін у суспільному жит¬ті народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шев¬ченка, «Граматику» Куліша та ін. Учителями були, як правило, студенти і гімназисти старших класів.
Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Пол¬тави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв'язки з київською громадою і спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацт¬ва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їх думку, сим¬волізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва й поклоніння всьому укра¬їнському стало відомим під назвою українофільства.
На початку 1870 р. Антонович із своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, яка об'єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки і письменства.
Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою реп¬ресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики і навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він визначив Ідео¬логію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демокра¬тизм». Незважаючи на те, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, вони закликали багатьох молод¬ших представників інтелігенції виходити за межі культур¬ницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.
Вперше молоді, так звані «свідомі українці»- заявили про себе 890 р., коли вони вирішили організувати Братство Та~ расівців, головною метою якого було створення самостійної України. У 1893 р. у Львівській газеті «Правда» була проголо¬шена програма братства — «Декларація молодих українців». Цей документ, пройнятий наступальним націоналізмом, кри¬тикував українофілів за інтелектуальну залежність від росій¬ської культури. Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язувалися розмовляти тільки українською мовою, виховувати своїх дітей в національному дусі, оберігати і боротися за права українсь¬кого народу. У політиці їхньою метою було визнання українсь¬кої нації як окремого народу в межах демократичної феде¬ративної Росії.
Розвиток культури, активна діяльність старих і молодих чле¬нів громади сприяли пожвавленню політичного руху в Україні. Молодь, яка зросла в атмосфері ширших поглядів, засуджува¬ла бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Це змусило старших діячів українського руху діяти енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кони-ського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна орга¬нізація (УЗО), що поставила собі за мсту об'єднати всіх укра¬їнських діячів в одній організації. Вона відкрила літературне видавництво «Вік», організувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї Інших письмен¬ників. Поява УЗО свідчила, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але в характері йо¬го діяльності виявлялося небажання відмовитися від культур¬ництва і перейти до політичної роботи.
Усі ці організації працювали в підпіллі і не мали великого впливу, але їх заслуга в тому, що вони ширили свідомість мас і надавали українському відродженню політичного характеру.
Національне відродження Галичини започаткував револю¬ційний рух 1848 р., що охопив усю Європу, зокрема й Австрію. Галицькі українці створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. У 1868 р. народовці заснували това¬риство «Просвіта», яке спершу займалося виданням попу¬лярних книжок, а потім організувало читальні й охопило своїм впливом широкі кола селянства. Українське громадське това¬риство «Просвіта» ставило за мету поширювати освіту й утверд¬жувати національну свідомість. Воно відіграло і сьогодні віді¬грає помітну роль у вихованні української національної свідо¬мості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.
Таким чином, другу половину XIX ст. і особливо його кі¬нець можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці Заходу та Сходу для боротьби за волю, незалежність власної держави.
Світова промислова криза не обминула й Україну. У роки кризи зросло безробіття, посилилася експлуатація робітників, що загострило класову боротьбу.
Розвитку революційної свідомості робітників сприяла перша марксистська організація «Російська група соціал-демократів», створена в Києві у 1893 р. Її організатор Юрій Мельников за¬снував ремісничу школу і поширював марксистські знання се¬ред слухачів.
У 1897 р. київські соціал-демократи створили місцевий «Союз боротьби», яким керували Мельников, Ейдельман, Ту-чанський. Союз організував випуск прокламацій, поширював загальноросійську «Рабочую газету».
Перша спроба об'єднання російських та українських соціал-демократів в одну загальноросійську партію в 1896 р. у Києві була зірвана арештами. Тільки в Києві до в'язниць потрапили 142 члени Київського комітету РСДРГЇ.
Антисамодержавний рух поширювався серед студентів Київського університету. У 1901 р. уряд силоміць відправив у солдати 183 студенти. Це спричинило бурю протестів по всій Україні.
Ще з кінця XIX ст. в Україні виникають громади, які об'єд¬налися в Українську загальну організацію. УЗО налічувало в своїх рядах 450 чол., з них 100 діяло в Києві. Тут вони засну¬вали видавництво і книгарні. Діяльність УЗО підготувала грунт для утворення українських політичних партій. З ініціативи ко¬лишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникає Укра¬їнська демократична партія (УДП), до якої увійшли Тимченко, ЧехІвський, Чикаленком.
У Києві діяла Революційна українська партія (РУП). У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв М. Міхновського від РУПу відокремлюється невелика група, яка утворює Українську національну партію «Спілку». Більшість старого складу РУПу перейменовує себе в Українську соціал-демократичну робітни¬чу партію. Члени цих нових партій критикували російських революціонерів за їх централізм. Водночас підтримували тісні стосунки з Польською соціалістичною партією і єврейським
Бундом.
З огляду на рішучі ДІЇ молодих українських політичних партій реорганізувалася УЗО, утворивши Українську ліберальну партію на чолі з Чикаленко.
Так українські політичні партії перешли від культурницької до політичної роботи серед мас.
У дні першої російської революції 1905—1907 рр. в Києві відбулися страйки 'робітників, службовців і студентів. На фаб¬риках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, у парках і садах проходили багатолюдні мітинги і збори, на яких лунали заклики до революційної боротьби проти самодержав¬ства.
Революційним виступам трудящих Києва співчувало бага¬то солдатів і деякі офіцери урядових військ, що стояли в місті. 18 листопада 1905 р. солдати саперної бригади під ке¬рівництвом підпоручика Б. Жаданівського відкрито виступили проти царського самодержавства. До саперів приєдналися ро¬бітники Південноросійського машинобудівного заводу. Демон¬страція солдатів і робітників рушила до Шулявки. На Га¬лицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрантів зустріли поліція й урядові війська. Сталася збройна сутичка, під час якої багато робітників і повсталих солдатів було вбито і поранено, ще більше заарештовано.
У відповідь на розстріл демонстрантів застрайкували робітники всього Києва. На Шулявці були створені бойові дружини, які під керівництвом Ради робітничих депутатів бага¬то днів тримали район під своїм контролем.
Протягом 1905—Ї907 рр. Київ був одним з найбільших центрів революційної боротьби на Україні, яка не припинялася і в роки столипінської реакції.