Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського.

У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кіль¬кох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була за¬хоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Про¬тягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Бу¬ковину.
В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на При¬дніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—!356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Черні¬гове-Сіверщи ну, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські вій¬ська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви,
Ще раніше, за князя ГедимІна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.
Населення цих територій не чинило опору литовським кня¬зям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях пра¬вила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі— Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались авто¬номними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж збе¬регла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюва¬них князями—членами литовського великокнязівського роду.
Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за кня¬зювання Ольгерда намагалась встановити свою владу І над ПІвнічно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Москов¬ського князівства, позиції якого зміцніли після КуликовськоЇ битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого вхо¬дили й загони з українських та білоруських земель, розгро¬мило ординські війська хана Мамая.
Де занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союз-»ика Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запо¬бігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружу¬вався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Поль¬щі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, україн¬ські та білоруські землі.
Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність україн¬ських і білоруських земель від Литви збільшилася, посили¬лось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київ¬ське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських зем¬лях литовські феодали і католицька церква.
Позиції Польщі в Литві зміцніли І після розгрому 15 лип¬ня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який ви¬знав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміні¬стративний поділ, зростав вплив католицької церкви.
Все це спричинило до активізації руху опору проти поль¬ських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті ВІтовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в бит¬ві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.
Але боротьба проти полонізації українського і білорусько¬го населення не припинилась. НайрІшучІше боролися Смо¬ленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осто¬ронь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльськї та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний про¬тест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.
У свою чергу, завдяки підтримці польських феодалів, ли¬товський уряд у 50-х роках XV ст. взяв курс на повну лікві¬дацію автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє Існу¬вання.
У 1458 р. за київського князя Семена Олельковича пра¬вославна церква України та Білорусі була відокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.
В 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства. ЗемлІ-воєводства поділяли¬ся на повіти, в котрих управляли старости. Посилилась експлуатація населення, яке поступово перетворювалось на кріпаків унаслідок зростання феодального землеволодіння. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю феодала та навко¬лишніми залежними селянами. Ведення господарства теж тісно було пов'язане з посиленням панщини. В 1557 р. шлях¬та домоглася свого виняткового права на землю. Виник новий тип господарства — фільварки, орієнтований на виробництво хліба на продаж. Подальше посилення експлуатації селянства українським земель у складі Литви викликало загострення класової бо¬ротьби. У липні 1431 р. вистудили селяни Белзької землі, в 1431—1434—селяни Бакотської землі на Поділлі.
Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. україн¬ських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Всі ці виступи були жорстоко придушені,
Отже, протягом XIV—XVI ст. на українських землях у складі Литви відбулися істотні соціально-економічні зміни. СамЇ ж землі поступово перетворювалися в провінцію Польсько-Литовської держава.
2. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.
Основними віхами утвердження незалежності України були:
- липня 1990р. - прийняття  Декларації про державний суверенітет України;
-24 серпня - прийня•гга Акта проголошення незалежності України;
-1 грудня 1991р• - підтвердження Акта прогоошення незалежності України на всеукраїнсьюму референдумі;
- 28 червня 199бр. - прийняття  Конституції  України.
Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і перш за все - будівництво власної суверенної держави, Серед  них  завдань:
-демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави ;
-трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану  на соціальні потреби людей ;
- національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин  в Україні;
- встановлення рівноправних  зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади -законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державниx владних структур.  Поряд з цим нео6хідно забезпечити   утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної вдади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак багато з прийнятих парламентом ХІІ (1990 -1994рр•) і ХІП (1994 - 1998рр,) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосноиалість конкретного механізму реалізації, контролю за , виконанням  або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави.
    Нові парламентські вибори - березень 1998р.
    Чимало проблем було у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган - Кабінет Міністрів України; центральні - міністерства, державні комітети і відомства; в облатях, містах, районах- державні адміністрації).  Головна з них - нерішучість і непослідовність у здійсненні  реформ.
Далеко не завершений процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів.
Главою держави є Президент України, Перший Президент незалежної України - Л.М. Кравчук (1991 -1994рр.),нинішиій- Л.Д.Кучма. Чергові президентські вибори-жовтень1999р.
Концентрованим виявом процесу державного будівництва, його проблем є стан справ з прииняттям нової Конституції України. Конституційний процес в Україні особливо пробуксовав. Коли в усіх бувших республіках були прийняті нові конституції, Україна до 1996 року жила за перелицьованим основним законом радянського зразка 1978р.
Основні етапи конституційного  процесу в Україні такі:
• жовтень 1990р, - угворення Конетитуційної иомісії;
- червень 1991 р, - схвалення Верховною  Радою концепції нової  Конституції  України;
- липень 1992р, - винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України;
- жовтень1993р.-подано доопрацьований проект  Конституції України;
   -  листопад 1994р• - утворення нової Конституційної  комісії;
- 8 червня 1995р• - прийнятя Консгитуційного договору' між Верховною Радою України та Президентом  України;
-20березня 199бр.-проект нової Конституції  України передано Верховній Раді Украіни;
- 28 червня 1996р, - 5-та сесія ВерховноїРади України  прийняла нову Конституцію України.  Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним.
Становлення Збройних Сил незалежиої  України розпочалося восени  1991р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19жовтня 1993р.-воєнну доктрину України, яка виходить з того, що Україна не е потенційним противником  жодної  держави, а свою военну безпеку розглядає як стан воєнної  захищеності національних інтересів в умовах потенційної  та реальної  воєнної  загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи МВС, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки  України.
Україна - багатопартійна держава, в якій зареєстровано понад 40 політичних партій. Серед  громадських організацій і об'єднань - Федерація профспілок України, Український союз промисловців  і підприємців, Спілка офіцерів України, Спілка незалежної української молоді тощо.  Значно активізувалося за роки незалежності релігійне життя . Існує близько  80 конфесій, з яких майже 30 сформувалося в умовах незалежності. Серед найбільших - Українська  православна церква - Київський патріархат (УПЦ- КП), Українська праврславна церква - Московський патріархат (УГЩ - МП), УАЛЦ, УПСПЦ, Союз євангельських християн - баптистів та ін.  Є й нелегальні: сатаністи, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та ін. Конституція України - ст35 (свобода віросповідання )•
Особливостями державмого будівництва в Україні є:
встановлення й утвердження незалежної держави  відбувається  в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня иаціональної самосвідомості;
- в суспільстві досить слабкі демократичні традиції;
-тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незал|ежності.