Руїна (1660-1687 рр.)

«Правобережна Україна» — саме так у наукових колах на¬звали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо¬литої, вони перейшли під владу польської корони.
Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали на¬зивати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. пра¬вовий статус Правобережжя постійно змінювався.
Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з су¬сідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати пробле¬му її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Поль¬ське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.
Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської дер¬жави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила пов¬не виснаження економічних і людських ресурсів на Правобе¬режжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не до¬зволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждер¬жавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Вар¬шави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».
Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повер¬нення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неод¬норазово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважа¬ючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та ма¬лолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.
Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим кра¬єм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргу¬ментував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Го¬ринь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під коро¬лівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобереж¬на Україна має належати козакам, які присягнули йому на вір¬ність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти укра¬їнськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.
Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мир¬ним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобе¬режної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського на¬селення.
Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домов¬леностей між обома державами полковник С. Палій «або доб¬рим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь поль¬ської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.
Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «бу¬ферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі зем¬лі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.
Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобе¬режних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в ре¬зультаті імперської політики РОСІЇ наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Са¬ме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний україн¬ський народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.
46. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка.
1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України.
Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України.
У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Уні¬версал, ухвалений 10 (23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В ньому заявлялося: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори". В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автоном¬ної України".
Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Ке-ренський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В.Винничен¬ко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні.
Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» україн¬ців — 1 Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах.
29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація ТУ у складі М. Терещенка і 1. Церетелі, до яких згодом долучився і О. Керенський. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб УЦР виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточ¬не затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголоше¬ний одночасно з Декларацією ТУ в один і той же день.
У Петрограді відбулося бурхливе засідання ТУ, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість ТУ все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 (16) липня. Теле¬грама підтверджувала повноваження Генерального Секретарі¬ату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. ТУ також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не пого¬дився ТУ лише з одним — українізацією війська: «Що торкаєть¬ся військових українських комітетів на місцях, то вони здійс¬нюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство... уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».
У відповідь на телеграму ТУ УЦР 3(16) липня 1917 р. вида¬ла свій II Універсал. Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні УЦР В. Винниченко оголосив II Універсал і Декларацію ТУ.
Основні положення Універсалу:
1. ТУ визнавав право України на автономію; 2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні; 3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно пи¬тання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами; 4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на пов¬ну державну незалежність;
5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за ра¬хунок представників національних меншин України й розро¬бить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії; 6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж тор¬кається комплектування українських військових частин, Цент¬ральна Українська Рада матиме своїх представників при кабі¬неті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями».
II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чи¬мало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Пере¬яславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росія¬ни. Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Біль¬ше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секре¬таріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.
III Універсал Центральної ради
Вперше ідею проголошення УЦР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридичне оформити цей факт.
III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу:
1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Гене¬ральному Секретаріату; 2. Україна стає Українською Народною Республікою; 3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав¬щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Украї¬ною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів; 4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів; 5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день; 6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом; 7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюю¬чими сторонами; 8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія; 9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд; 10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин; 11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р.
Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропо¬зицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.
IV Універсал Центральної ради та його істо¬ричне значення.
Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявила¬ся не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відо¬мого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної дія¬льності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціо¬нальний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою дер¬жавність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад.
На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», за¬пропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР.
У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».
IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервен¬ція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держа¬ви, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці пробле¬ми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверен¬ною державою Українського Народу».
Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусід¬німи державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР.
Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було пе¬рейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ.
Після війни ставилося завдання розбудови місцевого само¬врядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалі¬зацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міні¬стрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма бан¬ками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії».
IV Універсал підтверджував усі демократичні права та сво¬боди, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом мен¬шин на національно-персональну автономію.
Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзор¬ного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.
IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського на¬роду за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.