Становлення української козацько-гетьманської держави, її політичний устрій та конституційні засади.

Наприкінці 1648 — на початку 1649 рр. гетьман тріумфаль¬но повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного пов¬стання. Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти свою силу. Відбувається зближення ко¬зацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інте¬лігенція переконують гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козацької верстви, а всього українства. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.
Таким чином, якщо раніше гетьман міг покластися хіба що на право «військового захвату» в Україні, не маючи династич¬них прав на управління, то тепер він проголошує польському посольству, що сам Бог дав йому право бути «єдиновладцем і самодержцем руським».
На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. Відповідь гетьмана на умови пе¬ремир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослід¬ники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спад¬коємиця Київської Русі.
У Зборівському мирі впер¬ше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька дер¬жава.
Визвольна війна сприяла розбудові української держави. На звільнених землях 1648 р. було утворено центральні і місцеві органи влади, запроваджувався новий адміністративно-терито¬ріальний поділ. Особливістю козацької держави був її війсь¬ковий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим за¬конодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в ру¬ках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головно¬командуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою.
Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьмансь¬кою резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких оби¬рали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Форму¬валася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.
Гетьманська держава мала сильну армію. Її було створено в перший рік війни шляхом об'єднання розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала близько 60-80 тис. козаків і була організована за полково-сотенним територіальним по¬ділом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств насе¬лення, більшу частину становило «покозачене» селянство і міське населення. Проте ядром армії було реєстрове й запо¬різьке козацтво.
У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джере¬лами прибутку держави були земля, сільськогосподарські про¬мисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкла¬дали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування націо¬нальної монети.
У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.
Б. Хмельницький з перших місяців війни особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством, Трансильванією, встановлено дружні відносини з ВалахІєю, Венецією. Завдяки вдалій зовнішній політиці гетьманського уряду козаць¬ка держава зміцнила позиції на міжнародній арені.
Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648—1649 рр., формування Української козацької республіки Б. Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи¬лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореноЇ держави, ЇЇ міжнародне визнання. Тому 1650 р. характеризував¬ся насамперед Інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьма¬на України, її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б. Хмель¬ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Тран-сильванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.
На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали¬шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн¬ської козацької держави. УСІ питання ЇЇ життєдіяльності (внут¬рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб¬ницю не надійшло жодної копійки,
Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви¬чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про¬тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :
договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.
Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.
50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ в 1917.1920рр.
Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо¬ду русифікації, національного та соціального гноблення упер¬ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер¬жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен¬ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід¬них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на¬ціонального будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.
Проте на шляху українського державотворення постали мо¬гутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під со¬бою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн¬ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. По¬збавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери¬торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку¬пантом.
Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук¬раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила¬ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під¬тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у між¬народну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.
Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася пораз¬кою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.
Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася краї¬на з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.
Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо¬шення державної незалежності у 1991 р.
Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.
Головний урок полягає в необхідності єдності всіх націо¬нально-патріотичних сил для досягнення спільної мети — не¬залежності. Саме відсутність такої єдності була основною внут¬рішньою причиною поразки.
Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідно¬сті взаємних поступок, компромісів різних національно-пат¬ріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.
Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси насе¬лення.
Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовніш¬ньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.