Українська ідея М. Грушевського.

Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етногрфію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історчниа концепція дала змогу її автору дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об”єднання на терені колишньої Київської русі, - українці, росіяни й білоруси, - мав свої глибокі відмінності при наявності загальних і спільних елементів.
Вчений заперечує схему великодержавних учених, за якою історія Володимира-Московського князівства XIII— XIV ст. сполучалася з Історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одними лише генеалогічними «преємствами» пов'язується з Володимиро-Московським князівством, що це були різні держави, з різним рівнем розвитку культури й са¬мого етносу.
За такою концепцією штучного прилучення «київського періоду» до державної й культурної історії великоруського на¬роду, вважає вчений, «українсько-руська народність виходить на арену історії в XV—XVI вв. якби щось нове, мовби її перед тим там не було, або вона історичного життя не мала».
Грушевський доводить, що український народ, саме народ, а не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської на¬родності періоду Київської Русі. А щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для кожного, Грушевський пропонує під¬порядкувати історію державності історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а еко¬номічні, культурні та інші чинники.
Оскільки українсько-руська народність протягом ряду сто¬літь не мала свого національного державного утворення, а перебувала під впливом різних державних організацій, це зумовило специфіку її національного життя, звівши політич¬ний фактор на підрядну роль «попри факторів економічних, культурних, національних». Таким же шляхом, стверджує Грушевський, розвивалася й історія братнього білоруського народу, що став основою формування Князівства Литовського. Щоб вірно зрозуміти історію українсько-руського та білору¬ського народів, Грушевський пропонує позбавитися практики пришивання її клаптиками до історії великоруського народу, «попрощатися з фікцією, що «русска історія», підмінювана на кожному кроці великоруською, то історія «общерусска».
М. Грушевський вважав, що найбільш раціональним бу¬ло б зображення історії кожної народності окремо, в її ге¬нетичнім «преємстві». Водночас він не виключає можливості синхроністичного відображення історії трьох братніх народів, «подібно як укладаються історії всесвітні».
Вчений переконливо обґрунтовує, що історія України розвивається через Галицьке-Волинське князівство, яке після розгрому Києва татаро-монголами не було підкорене східними завойовниками І не зазнало таких великих змін, так, як це сталося з Володимире-Московським князівством. Згодом в історії України наступає литовсько-польський період, що за¬вершується XVI ст. Окремо виділена визвольна війна україн¬ського народу проти польського панування в середині XVII ст. Далі, досліджуючи період Гетьманщини, історик небезпідстав¬но стверджує, що на Правобережжі старшина «тихенько обкарнала... чи позволила московському правительству обкарнати... останки українських політичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків».
Особливе місце у схемі М. Грушевського відводиться Ма¬зепі й Орлику — гетьманам, які стояли на чолі руху україн¬ської козацької старшини й певної частини козаків до націо¬нального визволення.
Звичайно, не з усіма концептуальними підходами автора можна погодитися, та в цьому немає й потреби. Окремі його висновки доповнюються або навіть спростовуються останніми відкриттями в історичній науці. Але ж в цілому, незважаючи на дискусійність окремих проблем, підручник дає змогу вчи¬телю й учневі познайомитись із складом думок М. Грушев¬ського, величезним фактичним ілюстративним матеріалом про героїчні й трагічні сторінки в історії українського народу.
55. Особливості здійснення нової економічної політики в Україні
У перші після жовтневого перевороту роки більшовики сві¬домо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання «все¬світньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціо¬нальну допомогу» мав постачати їм промислові товари й уста¬ткування, а коли революція так і не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селян¬ський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змі¬нять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повс- На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В. Леніна було прийнято рішення про «тимчасовий відступ» і запрова¬дження нової (у порівнянні з «воєнним комунізмом») політи¬ки — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:
— відродження знищеної свого часу більшовиками грошо¬во-фінансової системи і ринкових відносин взагалі;
— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав під своїм контролем) й приват¬ної торгівлі;
— залучення іноземного капіталу для відродження промис¬ловості й дозвіл на іноземні концесії;
— створення у промисловості госпрозрахункових об'єд¬нань — трестів;
— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком й розвиток сільської кооперації.
В. Ленін та його оточення не мали чіткого плану здійснення НЕПу й навіть не уявляли, скільки це може зайняти часу, але іншого виходу у них практично не було. Перед ними постало гамлетівське «бути чи не бути».
Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х з'їзду РКП(б) й надзвичайна сесія ВУЦВК продуб¬лювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).
Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промис¬ловість. Було, зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств, економічний потенціал яких був незначним. В Україні було ліквідовано затратні главки й створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський і 54 губернських. Оскільки більшість під¬приємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала й не відповідала за наслідки госпо¬дарської діяльності трестів, що спонукало їх керівництво вияв¬ляти ініціативу й підприємливість у виробництві й збуті продук¬ції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40-100 %.
На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєн¬ного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністич¬на політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи вже про кожного конк¬ретного працівника, не знали результатів своєї діяльності й не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. До того ж значна частина продукції й прибутків з України вилучалися й кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.
Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розви¬неною, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільського¬сподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на укра¬їнському селі прошарок населення, підданого більшовикам.
Проте заміна збитковими колгоспами і радгоспами приват¬ного селянського господарювання не могла дати бажаного ре¬зультату, й хоча на середину 20-х років валовий збір зерна в Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його поступило набага¬то менше. До того ж навіть голодного 1922 р. більшовики прода¬ли за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими кош¬тами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.
Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподар¬ського кредиту складалася з Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок і товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добро¬бут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, які навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У ціло¬му, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було охоплено 3,1 з 5,1 млн існуючих тоді господарств.
Таким чином, нова економічна політика сприяла економіч¬ному відродженню української економіки, яке, на жаль, було призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».