Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини.

Перші телеграми про революційні події в Пет¬рограді почали надходити в Україну 28 лютого.
Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро¬град підтвердити достовірність отриманої інфор¬мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму¬ватися нові революційні органи влади. Найавтори¬тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро¬мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе¬ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.
Перемога революції відкрила широкі можли¬вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез¬ня виникають ради робітничих і солдатських депу¬татів. Але якщо в російській столиці рада робітни¬чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук¬раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла¬ду не претендували, тому про існування тут двов¬ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.
Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити¬ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе¬резня в клубі „Родина" Товариства українських по¬ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ¬ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар¬ше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук¬раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан¬тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля¬ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор¬ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра¬ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо¬кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб¬ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да¬тою створення Української Центральної Ради.
Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря¬ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме¬живши їх, проте, публічним використанням ук¬раїнської мови в державних, судових та освітніх ус¬тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома¬ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор¬ганізаційного та ідейного становлення.
У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда¬ру завдано було царизмом упродовж попередніх де¬сятиліть українським організаціям, аби вони спро¬моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се¬ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи¬ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево¬люції.
На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво¬флангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним
партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла¬мати цей статус-кво.
Важливим кроком у цьому напрямі стало прове¬дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов¬тими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре¬золюції, підготовлені Центральною Радою, і на¬самперед про автономію України. Для чіткого ви¬значення основних політичних гасел М. Грушевсь¬кий наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — чле¬нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе¬рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.
Остаточно викристалізувати політичну програ¬му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо¬го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това¬риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук¬раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе¬ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство¬рили Українську селянську спілку.
Провідні українські політичні сили продемонст¬рували одностайність програмної вимоги національ¬но-територіальної автономії України, а також при¬хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон¬гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.
Бажаючи довести, що декларовані Універса¬лом слова „однині будемо творити наше жит¬тя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генераль¬ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви¬ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де¬
легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь¬ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по¬ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле¬гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук¬раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону¬вання автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з україн¬цями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо¬кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя¬ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.
Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий¬маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.
Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.
2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле¬грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук¬раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра¬да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні¬версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен¬ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек¬ти законів про автономний устрій України для вне¬сення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав пере¬могою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Поро¬зуміння Української Центральної Ради з Російсь¬ким центральним урядом, — писав М.Грушевський, —відкрило собою нову сторінку