Політика тоталітарної держави щодо релігії в Україні в 20-30-х рр.

Атеїстичне керівництво радянської держави та комуністичної партії ставилось до релігії і церкви в цілому вороже, намагалось всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя. Патріарх Російської Провосповної Церкви Тихон, який піддав анафемі радянську владу, перебував під домашнім арештом в Донському монастирі (в Москві). Скориставшись голодом, як приводом, в 1922 р. було здійснено кампанію по вилученню церковних цінностей. Здійснювалися розстрі-ли багатьох священиків та віруючих, які перешкоджали цьому. У листі членам Політбюро ЦК РКП(б) в березні 1922 р. Ленін наголошував, що чим більше «представників реакційного духовенства» вдасться розстріляти, тим буде краще.
Частина духовенства, що шукала компромісу у взаєминах з радянською владою {«обновленці»), відмовилась визнавати патріарха Тихона. Виникає розкол в православній церкві. Влада надавала підтримку діям розкольників. На Україні в 1923 р. «обновленці» створюють Українську Православну Автокефальну Церкву (УПАЦ), в Білорусії виникає — БПАЦ і т.д. Пізніше з'являється малочисельна Українська Православна Церква (УПЦ).
В жовтн1 1921 р. виникає, після багатьох невдалих спроб (в 1919 та 1920рр.) справді незалежна національна церква — Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Перший митрополит УАПЦ — Василь Липківський був обраний на синоді та висвячений в традиціях ранніх християн (які, як відомо, самі обирали своїх єпископів. Він висвятив інших ієрархів УАПЦ. В кінці 20-х років УАПЦ була другою, п1спя РПЦ, за чисельністю парафій та в1руючих. В УАПЦ нараховувалось 34 єпископа та близько 3000 священиків і дияконів, УАПЦ стояло за відродження національної культури та обрядів. Вороги української церкви з презирством на-зивали духовенство УАПЦ «самосвятами», хоча вона була визнана Константино-польським патріархом та рядом помісних православних церков.
1 січня 1928 р. був введений в дію Адміністративний кодекс УСРР, який містив розділ «Правила про культи» (лише через рік подібний закон було прийнято в Радянській Росії), що означав відхід від декларованого раніше принципу відокремлення церкви від держави. На рубежі 20-30 років стоновище церкви стало нетерпимим. Особливих гонінь зазнала УАПЦ, митрополит якої ВЛипківський перебував з 1927 по 1936 р. п1д домашнім арештом (пізніше був засуджений та загинув в застінках НКВС). В зв'язку з процесом СВУ УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Синод УАПЦ на початку 1930 р. приймає рішення про соморозпуск. Проте це не врятувало духовенство — було заарештовано митрополита Миколу Борецького (обраного на місце ВЛипківського) та більшість священиків. 3 єпископів врягувався лише один, який перебував в США. В 1941 р. було зафіксовано лише 270 осіб духовенства УАНЦ, яким вдалося вижити.
Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». В ході цього було знищено сотні храмів, в т.ч, пам'ятки світового значення {Михайлівський золотоверхий собор в Києві та ін.). В середині 30-х рок1в в Україні залишалось лише 9% церковних споруд (порівняно з 1913 р.).