постійно зменшується. Так, якщо його частка в 1913 році становила 81% всього населення в України, то в 1995 р. — тільки 32,0%. Чисельність сільського населення за цей самий період зменшилася в 1,7 раза. Сільське населення переважає ще у Вінницькій (53 %), 3акарпатській (61 °/о), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57 %) областях, тобто в західній частині України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10%), Луганській (14°/о), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21%) областях та ін.
Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується. За період 1961—1993 рр. кількість сіл скоротилася з 42229 до 28858,тобто майже в 1, 5 раза. Половина сіл зосереджена у Західній економічній зоні —51%.
Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні причини, що обумовлюють дані процеси.
За 1970—1989 роки число малих сільських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51—100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася —до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001—3000 чол. також помітно зменшилася - з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських населених пунктів, в 1979 р.—15, 3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21, 8%, 20, 4% до 17,8%.
Спостерігаються значні міжобласні відмінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1989 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровському районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України).Лише в Харківській, Сумській і Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.
Помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на З0,7 чол., за 1979—1989 роки - з 654, 7 до 600, 7 жителя, або на 54 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш крупні села зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.
Поряд зі збільшенням кількості невеликих сіл помітно зросла кількість їх жителів.У селах України з населенням до 50 чол загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.чол.,за 1979 - 1989 роки— з 56,9 до 74,8 чол.; з населенням 51—100 чол.— відповідно з 171, 8 тис. до 188,5 тис. і 200, 4 чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.—з 809 тис. до 692, 2 тис. і до 630, 3 тис чол., 3001—5000 — з 1875 тис. до 1753,5 і до 155, 5 тис чол., 2001—-3000— з 2905, 4 тис. до 2549, 5 і 207,4 тис.чол., 1001 2000 жителів — з 6882, 3 тис. до 6037, 6 і до 5051 тис.чол.Словом,найбільш значне скорочення сільського населення відбувається,як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість,що характерна майже для усіх областей, не відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 1970— 1989 роки питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис.чол., скоротилася з 58, 2 до приблизно 55%, тоді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1, 5%).
За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб)-57,7%, середні (500—1000 осіб) —22, 4 °/о і великі (понад 1000 осіб)-19,9%. Переважна більшість сільського населення проживає у середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення зумовлені природними умовами, суспільно-економічними відмінностями та історичним минулим, мають свої особливості у різних природних зонах і районах України. Так, на Поліссі, де сільськогосподарські угіддя мозаїчні, села здебільшого невеликі за людністю, хоча є відмінність між Правобережним і Лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу — зріджена мережа сільських поселень, розміщених біля водотоків при незначній густоті сільського населення.
У районах Закарпаття та Прикарпаття — села великі. У Криму вони розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.
Про чисельність сільського населення України та її областей різних розмірних категорій сільських поселень йдеться у табл. 4.
Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях колишнього Донецько-Придніпровського економічного району, особливо в регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у промисловому відношенні). За 1970—1989 рр. чисельність сільського населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі зменшилася приблизно на 10% в Сумській і Полтавській областях — відповідно майже на 15%.
Таблиця 4
Чисельність сільського населення в поселеннях різних категорій
(за даними всесоюзного перепису населення 1989р.,.К.,1990.С.132-133)
Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості.Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни- 38%)- Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення -21 чол./км2 і невелика людність сільських поселень — у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Óкраїні,аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні — до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення,проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення,збільшення чисельності сільського населення.
Другий за площею — Подільський регіон сільського розселення,що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення-34 чол./км2 і людність сільських поселень в середньому 620 чол.).Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.
З Поділлям пов'язані ще два класи сільського розселення; Східноподільський та Західноподільський. Перший розміщений на сході Поділля і на Придніпровській височині. Тут вища густота сільського розселення (понад 41 чол./км 2 і більше), людніші села (в середньому 869 чол.). Другий — Західноподільський, розміщений клином від Луцька - Гощі (Рівненська обл.) до Бара (Вінницька обл.). У ньому порівняно висока густота сільського населення (понад 48 чол./км 2 ) і середні за чисельністю населення села (до 600 чол.).
Чисельність сільського населення в колишньому Південно-Західному районі за 1970—1989 роки знизилась більше ніж на 10°/о. Тим часом тут мали місце значні територіальні відхилення. У групі областей західної частини України чисельність сільських жителів практично збереглися на рівні 1970 р. Окрему групу становлять північно-західні області,де сільське населення скорочувалося дещо повільніше, ніж у цілому по економічному району. Що стосується областей центральної частини Полісся і Поділля ,то тут чисельність сільського населення знизилася найбільш — на 20-25(за винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.
За 1970—1989 роки практично не зменшилась кількість сільських жителів колишнього Південного економічного району, а в таких його областях, як Кримська і Херсонська, воно навіть помітно зросло.
Не зупиняючись на регіональних особливостях чисельності населення різних розмірних категорій сільських поселень (табл. 1), зробимо спробу виявити найстійкіші розмірні категорії сільських населених пунктів України.
Наведені в табл. 5 показники дають досить повну картину територіальних відмінностей, що склалися в зміні чисельності сільського населення республіки та областей, а також сільських населених пунктів різних розмірних категорій. Але вони не дають змоги повністю виявити найбільш стійкі розмірні категорії сіл, які можна прийняти за типові. Пояснюється це тим, що наведені показники не враховують масштабності змін у чисельності населення в різних розмірних категоріях сільських поселень. А це є конче необхідним, оскільки в одних випадках може становити кілька
Таблиця 5
Чисельність сільського населення в поселеннях різних категорій
(Ф.Д.Заставний “Географія України”,с 189)
тисяч чоловік, в інших — кілька сотень тисяч і більше. Тому однакова абсолютна величина приросту (або скорочення) чисельності населення в результаті неоднакової частки цих величин серед усіх жителів буде виражатися різними показниками.
Усі 26 класів сільського розселення можна об’єднати у такі групи :
1.Типовоукраїнська
2.Прикарпатська
3.Середньосільська
4.Буковинська-Закарпатська
5.Великосільська
4.Вплив розміщення міського та сільського населення на територіальну організацію продуктивних сил України
Відтік сільських жителів у міста докорінно змінив характер розселення в межах України. Тут сформувались системи розселення з високою концентрацією міського та сільського населення, що співвідносяться з найбільш складними та динамічними,виробничими,урбаністичними, транспортними структурами України.Одночасно у сільській місцевості в багатьох регіонах утворюються та ширшають слабозаселені території, де через це вилучаються з господарського обороту значні за площею землі.
Малі та середні міста виконують, як правило, адміністративні та торгово-розподільні функції і є центрами областей та адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу і трудові ресурси навколишньої сільської місцевості.
Проте на Сході і Півдні України є ряд великих міст,які обслуговують потужну промисловість Донбасу та Придніпров’я,морський транспорт і курортно-рекреаційну галузь. Це — Горлівка,Єнакієве, Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь,Керч, Євпаторія та ін. Саме ця група міст за 1989—1993 рр. зросла чисельно на 17,1 %, тоді як усе міське населення — лише на 2,5%.У містах-мільйонерах фактично чисельність населення знизилася до рівня 1989р.,а у великих містах (100—500 тис. чол.) навіть зменшилася на 0,6%.
В Україні склалися помітні територіальні відмінності у характеристиках зайнятого населення, що пояснюється регіональними особливостями структури матеріального виробництва та невиробничої сфери, рівнем розвитку продуктивних сил, демографічною ситуацією, традиціями місцевого населення тощо. Висока зайнятість у промисловому виробництві, зокрема у важкій промисловості. Аналіз свідчить,що в усіх великих містах склалася висока частка зайнятості працівників у машинобудуванні, легкій та харчовій промисловості. Малі та середні за розміром міські поселення є переважно центрами харчової індустрії та промислового обслуговування сільськогосподарського виробництва.
Для України характерне таке утворення, як міські агломерації -їх 19. Це зосередження функціонально пов'язаних між собою міських поселень, що концентрують у собі потужний виробничий,культурний,освітній і торговий потенціал. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища через надмірну концентрацію промисловості, зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом.Це стосується міст Києва,Харкова,Одеси,Львова.
Біцентричні та поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії у Східному та Придніпровському економічних районах: Донецько-макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська та ін.У всіх 19 агломераціях проживає понад 16 млн чол. міського населення країни. Проблемами розвитку і планування міст в Україні займається ряд науково-дослідних та проектних інститутів (у Києві) та їх обласних центрах.
Функціонально виділяють столицю держави Київ -головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий і культурний центр. Крім того, є 24 міста — центри адміністративних одиниць,які відзначаються багатофункціональністю.
До багатогалузевих промислових центрів належать Кривий Ріг,Нікополь, Маріуполь, Горлівка, Макіївка та ін., одногалузевих-Торез,Шостка, Делятин тощо. Окремо виділяють транспортні центри: Здолбунів,Жмеринка, Фастів, Козятин та ін.
До невеликих міст, що виконують організаційно-господарські,промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, відносять Жидачів, Коломию, Косів, Стрій, Кременець,Дубно,Острог, Славуту, Літин, Ніжин та ін.
Центрами рекреації та оздоровлення населення є такі міста,як Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.
Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські і несільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспорнтих вузлів, лісопромислових закладів та ін.).
Основна маса сільських поселень — це села першого типу.В них є умови для розвитку переробної промисловості, культурно-побутового,торгового та медичного обслуговування. У певний час соціально-економічні умови розвитку господарства зумовили таку форму розселення,як хутори, присілки і взагалі дисперсну (розсіяну) форму розселення,яку у 50-х роках XX ст. ліквідовували як неперспективну.
Прямої залежності між розміщенням міського та сільського населення України і теріторіальною організацією продуктивних сил не простежується. Але, все ж таки, можна говорити, що нові промислові підприємства орієнтуються на велику кількість робочої сили,переважно кваліфіковану, тому і будуються у великих та середніх містах.Що стосується сільського населення, то воно є головним “двигуном” аграрно- промислового комплексу нашої країни.
Зібравши все разом,скажу,що демографічні фактори:чисельність населення і його розміщення,кількісна та якісна оцінки трудових ресурсів у розрізі областей і районів,міст і селищ відіграють першочергову роль при розміщенні продуктивних сил як України,так і інших держав.Нерівномірність розселення населення зумовлює потребу розміщення промисловості відносно споживача готової продукції ,а також оцінки мобільності населення для прогнозування його міграції з огляду перспектив розвитку економічних районів.Ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва у невеликих і середніх містах і обмеження нового будівництва - у великих.Демографічні фактори найбільше впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості(приладобудування,інструментальної,радіотехнічної,електронної,електротехнічної галузей тощо).Розміщення підприємств цих галузей здебільшого залежить від наявності кваліфікованих кадрів.
5.Проблеми та перспективи розвитку та розміщення міського та сільського наслення України в умовах розвитку ринкової економіки
Уповільнення і вирівнювання темпів росту великих,більших та найбільших міст необхідно оцінювати позитивно.Тимчасом подальше уповільнення темпів зростання малих та середніх міських поселень не можна визнати прийнятим.У багатьох міських поселеннях названої розмірної категорії існують досить сприятливі умови для розвитку:в них та і на прилеглих до них територіях є певні резерви трудових ресурсів,запаси багатьох видів мінеральної сировини,води,палива тощо.
Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать,що рівні сукупних доходів сімей робітника і службовця (міські поселення),а також сім’ї колгоспника (сільські поселення),скореговані з урахуванням витрат часу на роботу в суспільному господарстві,а також з урахуванням зіставлення доходів,що використовуються вказаними групами населення на будівництво і обслуговування житла,допоміжних будівель і споруд,на оплату комунальних послуг з фондів суспільного споживання,реально складають відповідно 100 і 66,8%.Словом,різниця між доходами міського і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь міського.Причому,вказана різниця створювалалася в умовах,коли рівні грошових доходів міських і сільських жителів України були майже îäнакові.Отже,дана різниця формувалася за рахунок того, що в містах оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його спорудження і обслуговування, тоді як у селах практично усе це оплачували самі жителі.Крім того, міське населення користувалося значно більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного жителя.Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава в розрахунку на одного жителя великого міста, а отже, більшими соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.
На терені країни в системі сільського населення і розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській,Вінницькій,Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи,це зони,де смертність перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. Справді, починаючи з 1979 р., у сільській місцевості України кількість померлих перевищує кількість народжених. За 1979-1995 рр. чисельність сільського населення зменшилася на 2, 8 млн чол.,або на 14,5%.Все це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.
Барометром депопуляції, регресу на селі стала вся система сільського розселення. Приблизно половина малих сіл країни знелюднена.Деякі "теоретики" вважали це прогресивним явищем, оскільки так нібито ліквідували так звані неперспективні села, а все сільське населення концентрувалося у великих "опорних" поселеннях,прообразах універсальних, передових, "комуністичних" сіл. До чого ж це призвело? Передусім до абсолютної відсталості села, нестачі сучасного житла, комунальних послуг, мережі шкіл, медичних і культурних закладів.
Внаслідок цього виникла незворотня міграція у міста. В 1979-1995 рр. щорічно мігрувало з села до міста майже 180 тис. чол. Відповідно за цей самий період зменшилася кількість сільських поселень -на 900 сіл,або на 3% загальної кількості їх. Водночас знизилася середня людність сільських поселень — з 645 осіб у 1977 р. до 580—у 1995 р.
Проте люди повертаються в села і не завдяки кращим умовам життя, а тому що жити в містах стало дуже тяжко. Затримка заробітної плати та проживання по дві-три сім'ї в одній квартирі змушують старше покоління повертатися до батьківських осель.
Отже, якщо в попередні десятиріччя переважав міграційний потік із сіл до міст, то нині спостерігається зворотний процес — наростання тенденції переселення з міст у села. Міграційні процеси слід вважати найзагальнішим виразником реакції населення на умови проживання.Величина і спрямованість міграційних процесів визначають територіальними відмінностями в умовах життя.
В області налічується 946 сіл, різних за людністю, в тому числі з населенням до 300 чол., що становить 20, 3 %. Це дрібні села й присілки, здебільшого сконцентровані на півночі області. Вони найбільш зазнали впливу депопуляції та деградації. Село у період колективізації та інших експериментальних процесів колонізаційної політики занепало,а занчна постійна і маятникова міграції спричинили порушення статево-вікової рівноваги, збайдужіння селянина до рідної землі. Сільське населення до того ж старіє. Село не забезпечене фахівцями вищої кваліфікації,навіть кваліфікованими робітниками (механізаторами, будівельниками).
Не завжди задовольняє сільського жителя соціально-економічна та культурно-духовна інфраструктура. Якщо, наприклад, школами село забезпечене в цілому задовільно, то самі вони часто не відповідають своєму призначенню. Справді, в сільській місцевості області типових шкіл усього 45 % і в них навчається 60 °/о дітей. Решта дітей навчається в пристосованих приміщеннях, а часто взагалі у старих та аварійних.Нині в 71 селі області немає шкіл хоч у багатьох з них близько ста і більше дітей шкільного віку. Таке саме становище з дошкільними закладами у сільській місцевості. Рівень забезпечення ними становить 65 °/о, крім того в області є 120 сіл, в яких мешкають не менш як 25 дітей дошкільного віку,але в них немає дошкільних закладів. За таких умов значна частина жінок змушена залишати дітей на родичів похилого віку чи батьків, а іноді взагалі без догляду.
Розвиток агломераційних форм розселення призводить до формування найактивніших зон взаємодії територіальних спільнот людей із навколишнім природним середовищем. Результатом цієї взаємодії є забруднення всіх компонентів природного середовища, насамперед внаслідок виробничої та комунально-побутової діяльності населення,що зрештою впливає на здоров'я жителів цих регіонів. Це потребує запровадження досконаліших форм територіальної організації розселення людей, визначення оптимальних типів поселень і запровадження регіональних механізмів компенсації негативного впливу на природу,а також шкідливих для населення природних умов проживання.Для цього слід насамперед визначити зони негативного впливу агломерацій на природне середовище, розробити економічні механізми та нормативи компенсації за завдану шкоду тощо.
Опріч того, весь повоєнний час переважав відтік сільської молоді у міста та за межі України; щорічно він у середньому становив 225 тис.осіб.З 1986 року відтік сільських жителів зменшується і поступово,вже з 1992 року переходить у позитивне сальдо міграції. Багаторічний відплив сільської молоді у міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості,адже село залишали переважно молоді та працездатні люди. Цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку,зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності, зниженням природного приросту населення. І хоча в 1992 році вперше за багато десятиліть сальдо міграції сільського населення в Україні стало позитивним, це не вплинуло на деформації процесів у сільській місцевості , тому що в селі спостерігався приплив людей пенсійного віку.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує (знелюднюється). Слід зазначити і те, що в селах залишаються на постійне помешкання, як правило, люди старшого віку (28 %).
Природно, що в кожній з цих груп сільського розселення має проводитися своєрідна державна політика щодо демографічної та розселенської ситуації, а тому кожній області, кожному регіону необхідна програма розвитку народонаселення на найближчі 10— 15 років з урахуванням сучасних тенденцій і процесів.
Село не забезпечене повноцінними закладами охорони здоров’я,тут вдвоє менше лікарняних ліжок, ніж у середньому в Україні.Недостатня і мережа служби побуту (будинків побуту, комплексних приймальних пунктів тощо), що здебільшого розміщена в аварійних будинках.У 12 селах області немає продовольчих крамниць, у 56 селах з населенням понад 500 чол. — непродовольчих. Понад 80 сіл з населенням 1000 чоловік і більше не мають закладів громадського харчування.
Безперечно, в майбутньому, у зв'язку з переходом до ринкової економіки, критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського і сільського населення зміняться. Але на сучасному етапі різке перевищення частки міського населення одних національностей порівняно з часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в умовах функціонування планової економіки.
Визначення перспективних розмірних категорій сільських поселень вимагає вивчення територіальних аспектів проблеми. Потрібно,зокрема, встановити, чи виявлені розмірні категорії населених пунктів є масовим і стійкими повсюдно, тобто по всій території України, чи різним її регіонам властиві свої особливості. При такому підході можна більш мотивовано визначити оптимальну категорію населеного пункту, виявити групи сіл,в яких доцільно будувати соціально-культурні об'єкти, підвищувати рівень благоустрою. Йдеться про те, щоб управління сільським розселенням виступало фактором територіальної стабілізації сільських жителів,стримувало їх відплив у міста, створювало можливості для розвитку фермерського та інших форм сільськогосподарського виробництва.
Слід враховувати і те, що в перспективі чисельність сільського населення також буде скорочуватися. При визначенні найбільш масових розмірних категорій сільських поселень необхідно такой враховувати реальні зміни, які відбудуться в сільському розселенні в умовах приватизації сільськогосподарського виробництва. Такі корективи сприятимуть виявленню випадкових залежностей.
В Україні село потребує додаткових можливостей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери ïîñлуг,соціально-економічної інфраструктури, заходів, спрямованих на зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:
приватизації землі, її роздержавлення і паювання різних колективних організацій та підприємств, здебільшого нерентабельних;
поліпшення умов сільськогосподарської праці за рахунок досягнень науково-технічного прогресу (комплексів сільськогосподарських машин,трудозберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці;
розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії,збільшення послуг для будівництва і ремонту житлових будівель;
збільшення обсягів будівництва водопровідних і газових мереж тощо.
Необхідно посилити увагу до соціально-культурного та побутового обслуговування населення, особливо децентралізації його у зонах і регіонах, що може позитивно вплинути на поліпшення демографічної ситуації : зменшення міграційних потоків сільського населення,збільшення у центральних великих опорних населених пунктах, де виникає так звана сільська переробна промисловість тощо.
Слід потурбуватися про збереження молодої сім'ї,підвищення міцності і стійкості шлюбу, створення умов для формування великих сімей, поліпшення здоров'я населення і подовження тривалості життя, охорону матері та дитини, зменшення міграційного відпливу сільського населення.
Усі проблеми можуть бути розв'язані певною мірою за умови приватизації землі і зміни виробничих відносин, які сприятимуть тому,що селянин стане господарем свого життя. Тоді і сільське розселення відродиться і зміцніє. За інших умов його спіткає доля Російського Нечорнозем'я, де сільське розселення знищила соціалістична система господарювання. Отже, можна зробити такі висновки: сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні й неперспективі,геноцид і депортації;
важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села,а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села,його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості.
Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі і приватизації землі.
Як показало дослідження, трансформацію відтворювальних процесів населення потрібно розглядати як функціональну систему,враховуючи динаміку всіх процесів життєдіяльності людей. Регіональне дослідження процесів відтворення населення в їх єдності та взаємозумовленості дає підстави для обгрунтованих висновків про характер їх змін,соціальні та економічні наслідки трансформації цих процесів, а також розробити пропозиції щодо оптимізації геодемографічних процесів стосовно конкретних умов для різних типів геодемографічних систем.Ці відмінності важливі для розробки стратегії економічного і соціального розвитку кожної територіальної одиниці.
Ринкова трансформація, що зачіпає не лише суспільно-економічне,а й екологічні процеси в Україні, потребує нових концептуальних засад як на рівні індивідуального підходу, так і в підході до кожної територіальної спільноти людей як об'єкта соціальної, демографічної,економічної політики. Сучасна модель екологічного, соціально-економічного,демографічного розвитку країни висуває принципово нові вимоги до професійної підготовки та до здоров'я населення з погляду збереження та відтворення нації.Турбота про людей має посісти центральне місце у справі забезпечення стійкого розвитку. Людині треба мати не тільки право на гідний життєвий рівень для неї самої та її родини,а й реальну можливість здорового та плідного життя у гармонії з природою.
Література :
Атлас України. НВП “Картографія”. - К., 1996.
Бака М. М. Радянська Україна 1917-1987. Політ, видав. України, 1987.
Бейдик О. О. Географія України: Основні відомості шкільного курсу. - К.: Либідь, 1996.
Бейдик О. О. Географія: Посібник для вступників до вищих навчальних закладів. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1996.
Заставний Ф. Д. Географія України. - Львів : Світ, 1994.
Качан Є. П. Розміщення продуктивних сил України. - К.: Вища школа, 1998.
Ковалевський В.В. Розміщення продуктивних сил.-К.:Либідь,1996.
8. Масляк П.О.,Я.Б.Олійник та ін.-К.:Знання,1998.
Мірко Н. “Розбудова держави”, ¹5-6, 1998, с. 42.
10.Підгрушний Г.”Розбудова держави”,№5-6,1998,с.42
11.Штемпель Д. Население мира в 2000 году. - М.: 1998.
12.Старостенко Г. “Економіка України”, ¹5 (травень) 1998, с.22.
13.Статистичний щорічник України за 1994 рік. - К.: Техніка, 1995.
14.Україна. Соціальна сфера у перехідний період. - К.: Основи, 1994.
15.ФіліпенкоА.С. Економіка зарубіжних країн. - К. .: Либідь,1996.
16.Франдюк Й. В. Программа развития народонаселення Украинской ССР на 1991-2005 годьі.-К., 1990.